Розмова з режисером фільму «The ukrainians» Леонідом Кантером

До Херсона 9 березня разом із творчою групою завітав Леонід Кантер – один з режисерів  повнометражного документального фільму «Добровольці Божої чоти» (в іноземному перекладі   “The Ukrainians”).
Прем’єрний для Херсона показ «Добровольців Божої чоти» відбувся увечері 9 березня в малому залі «Ювілейного». А вдень Леонід Кантер відповів на питання про створення фільму, його промоції, ідей та поділився  думками стосовно проблем сучасного українського кіно.

Якою є історія створення «Добровольців Божої чоти»? Що передувало створенню фільму?

Почалося все це в травні місяці. Я тоді записався добровольцем до національної гвардії, і ми з Іваном Яснієм почали роботу над фільмом «Війна за свій рахунок». Іван просто зателефонував і спитав: «Ти пішов до нацгвардії? Я тобі даю камеру - і починай знімати. Будемо робити якісь щоденники». Спершу від камери відмовлявся. Я не вмію з автоматом ладу дати, а треба ще й знімати. Це, насправді, велика відповідальність, зосередженість Але, врешті, взявся знімати, потім повернувся і ми з Іваном почали монтувати. Так з’явився фільм «Війна за свій рахунок». Після того, як цей фільм вийшов у світ, зрозуміли, що ми хочемо знайти відповіді на ті питання, які поставили у цьому фільмі – про таку армію, де буде виборність командирів, про таку армію, де повага до бійця, повага до командира, ніякої армійщини, ніякого «Бажаю здоров’я, товариш…», ніякої строєної підготовки, котра насправді нікому не потрібна на війні. Шукаючи такий батальйон, знайшли несподівано для себе добровольчий український корпус. Я приїхав туди з другом і пробув там з ним один день. Я побачив як на загальному шикуванні всі хлопці знімають капелюхи і моляться. Вітаються вони – «Слава Україні! Героям слава!», словом «друже». Такі речі, на сьогоднішній день, в армії є більш важливі, адже вони надихають до боротьби.

Так ми почали роботу над фільмом. Іван приїхав, і ми знімали спочатку у розташуванні на базі добровольчого українського корпусу. Потім поїхали в Піски – це селище поблизу Донецького аеропорту. Потім всі герої і лінії вели нас в аеропорт. І коли наші герої поїхали в аеропорт, я поїхав з ними й пробув там майже тиждень; Іван лишився у Пісках знімати – ми розділилися. Півтори години з тих зйомок втрачено, тому що одна флешка не відкрилася.

Скажіть, будь ласка, якою думкою, з якою філософією ви підходили до створення фільму? Що було покладено в основу? Ви працювали за якимось певним сценарієм чи він вимальовувався сам під час зйомки?

У нашому фільмі немає образу ворога і закликів якихось до ненависті. Цей фільм про любов. І один з наших героїв говорить у фільмі про те, що ми йдемо на війну з любов’ю до рідної землі, з любов’ю до людей і без ненависті. Цей фільм про війну і про любов.

Ми знайшли добровольчий український корпус і надихнулися тим, що у них порядки, як на Запорізькій Січі. Тобто хлопці неймовірно вмотивовані, але в той же час немає жодної показухи. Їм нічого не треба демонструвати, вони приїхали для того, щоб боронити рідний край.  Це все так захоплювало і надихало, хотілося знімати про них фільм. Не було визначено героїв – хто буде головним, хто другорядним. Ми почали стежити за одним, за другим, за третім… Камера фіксувала історії. Одна історія закінчується, коли героя поранено і він повертається додому, інша – коли герой загинув; якась історія розгортається так, що герой їде в Піски, а потім далі  в аеропорт. І так, лінія за лінією, ми спостерігали, поки ці лінії не дійшли до логічного завершення або не закільцювалися. Щоразу коли ми їздили, поверталися, через деякий час роздивлялися відзнятий матеріал, розписували його, розгортали на стіні такий величезний сценарій, поки це не стало виглядати як зрозумілий сценарний план. А потім почали над цим матеріалом працювати. Спочатку у нас було понад дві години фільму із сорока годин загалом матеріалу.

У який період знімався фільм?

З вересня до початку грудня.

Ви сказали, що цим фільмом мали на меті дати відповіді на деякі питання. На які саме питання шукались відповіді? 

Чи може існувати така армія, у якій командир виборний? Не наказний, а виборний.
Чи може існувати армія, в якій не буде показухи, а буде рівність – не важливо, солдат ти чи командир? Там, де буде духовність, творчість. І дисципліна.
Все це я побачив у добровольчому українському корпусі, де є просто чітка інструкція і всі її дотримуються. А найбільша винагорода для добровольця – це потрапити на передову.

Перший показ «Добровольців Божої чоти» відбувся ще 31 січня у київській «Кінопанорамі». І відтоді пройшли покази вже у багатьох містах України, в Італії, а сьогодні, навіть, у новозеландському Окленді. Скажіть, будь ласка,  у яких ще країнах заплановано покази “The Ukrainians” і яким чином відбувається їх організація – до вас з-за кордону звертаються, щоб показати цей фільм, чи навпаки? 

Організація показів фільму щоразу відбувається за однаковою схемою: до нас звертається якась ініціативна група з того чи іншого міста і пропонує зробити показ. У нас є описані умови, що для того потрібно; після того відсилаємо матеріали.

Зі Сполучених  Штатах надійшло понад двадцять пропозицій покати цей фільм, тому зрештою ми всіх їх організували в одне - знайшли команду, котра взялась організувати один безперервний тур. Там буде 13 міст  США. Планується, якщо все буде в порядку, вже за тиждень ми отримаємо візи і зможемо й там показати фільм. Покази плануються також ще в Канаді, в Польщі, у Франції, в Португалії – це те, щ в найближчому майбутньому. Але головна задача для  нас зараз  в тім, щоб показати фільм на якомусь великому фестивалі і він прийшов до глядачів через дистриб’юторські компанії. Насправді, це дуже тяжко – ця цілина, котру ми зараз довбаємо. В українського фільму немає мережі прокату, його треба вручну у кожний кінотеатр носити. Але є світові мережі, і якщо в світові мережі потрапляєш, то цей фільм приходить в кінотеатри разом з промоцією, з домовленістю в усіх кінотеатрах, кінопалацах. І це можна зробити лише завдяки тому, що потрапить цей фільм на великі такі кіноринки, як, наприклад, Канни. Якщо цей фільм відберусь зараз для показу на Канському фестивалі, то ми будемо вже впевнені в його майбутньому. Зараз поки що ми вчимо свій фільм ходити, але ще трошки – і він стане не ноги, буде сам їздити самостійно.

Коли створювався фільм ви не мали фінансової підтримки від держави?

Так. Це цікава тема, тому що попереднім фільмом ми збирали кошти на підтримку армії. Щоразу їдучи у Піски ми за зібрані кошти купляли необхідне й везли туди хоча б на декілька тисяч гривень. І от збираємо все по крихточці, по крихточці, по крихточці, а потім раптом читаємо: радник міністра оборони сказав, що для американського режисера міноборони шукатиме кошти, щоби  замовити у нього фільм.  Я розумію, що вони не вірять в українських режисерів. А ми так само не вірили в українську армію. Якщо говорити про цього радника, то може він і є представником тієї армії, в яку ми не віримо. Але ми працюємо, люди ходять на покази. Ми збираємо кошти, щоб підтримувати українську армію, а вони, в свою чергу, хочуть підтримувати не українське кіно, а американське. Після того ми вирішили, що будемо самостійно себе забезпечувати; і кошти, котрі ми збираємо, ми збираємо на українське кіно. І це вийшло вдало, бо показуючи фільм у кількох містах, ми дали йому вже можливість поїхати за кордон.   Зараз він поїде за кордон – і повернеться значно більшою хвилею в Україну. Тобто вже тепер самотужки і ні на кого не сподіваючись глядач обирає, яке кіно йому дивитись – американське чи українське. Хочуть люди українське кіно, але шлях його показів нелегкий.

То кошти, зібрані від показів  «Добровольців Божої чоти»  підуть на створення наступного фільму?

Ми просуваємо поки що цей фільм і кошти обертаються навколо його промоції. Але пізніше, якщо нам вдасться і він піде у світовий прокат, ми зможемо забезпечити наступні задумки – їх вже є багато.

20 березня у Києві стартує фестиваль документального кіно про права людини “Docudays UA”. Чи буде в українського глядача можливість побачити фільм там?

Умовою  “Docudays UA” є, щоб ми зняли фільм з показів у кінотеатрах. Це не має сенсу для нас.

Як Ви вважаєте, є українське документальне кіно, на разі, більш сильним, ніж ігрове. Чому?

Звичайно, сильніше. Тому що у нас грошей на ігрове немає, у нас немає, навіть, коштів, щоб вчитися знімати ігрове кіно. Ми з Іваном знімали багато документальних фільмів, але так само власним коштом. Це теж примха недешева – документальний фільм, однак порівнюючи з ігровим це можливо собі якимось чином ще дозволити. А от ігровий український  фільм власним коштом знімати дуже тяжко, напевно неможливо. Я маю на увазі в хорошій якості, який міг би конкурувати з ігровими фільмами світового масштабу. Ну і звичайно – події, які відбуваються зараз. Я не знаю, навіщо ставити ці постановки, зараз саме життя настільки потужне, настільки потужні емоції, тут нема чого вигадувати – треба просто фіксувати і все.